Гегельянство після Гегеля: від занепаду в Німеччині до спадщини XX століття

Чи можна вважати філософію живою, якщо в неї не лишилося жодного ортодоксального послідовника? Доля гегельянства відповідає на це питання несподівано: у рідній Німеччині воно згасло вже до середини XIX століття, зате розійшлося по Європі й Америці, відродилося на початку XX століття і зрештою виявилося втягнутим майже в усі великі філософські суперечки. У заключній статті циклу ми простежимо цей шлях і відповімо на останнє з наших запитань: як гегельянство вплинуло на наступних філософів і політичні рухи.

Занепад у Німеччині

У другій половині XIX століття становище гегельянства в Німеччині погіршилося. Почалося все з книги Рудольфа Гайма «Гегель і його час» (1857); Гайм був істориком нового німецького духу. Занепад прискорили неокантіанство і позитивізм, а також політичний реалізм Отто фон Бісмарка, засновника Німецької імперії.

Сліди гегелівського впливу ще проявлялися в перших представників історизму — підходу, який вимагає розглядати все в перспективі історичних змін. Проте ті гегельянці, що вціліли, як-от Куно Фішер та Йоганн Ердман, присвятили себе історії філософії. Штраус і брати Бауери прийшли до консерватизму, а Руге, що повернувся з англійської еміграції, теж став консерватором. Так недавні радикали опинилися на іншому полюсі.

Гегельянство за межами Німеччини

За межами Німеччини гегельянство розвивалося у двох напрямах. Одні мислителі відгукувалися на політичні та культурні проблеми, інші — на питання логіки й метафізики.

Східна Європа і Франція: політика й культура

У Східній Європі гегелівський досвід переживали польський граф Август Цешковський, релігійний мислитель, чия філософія дії спершу зазнала впливу лівих, і теїстичний метафізик Бронислав Трентовський. Серед росіян можна назвати літературного критика Віссаріона Бєлінського, письменників-революціонерів демократичного напряму Олександра Герцена і Миколу Чернишевського, а також низку анархістів, наприклад еміґранта і революціонера Михайла Бакуніна. У Франції були гегельянські соціалісти, зокрема П’єр-Жозеф Прудон.

США: два центри й два обличчя гегельянства

У Сполучених Штатах інтерес до Гегеля підігрівали його політичні ідеї та філософія історії. Два центри — школи Сент-Луїса і Цинциннаті — ніби повторювали німецький розкол на консервативну і революційну течії.

До першого належали гегельянці Сент-Луїса: німець Генрі Брокмейєр і вихідець із Нової Англії Вільям Гарріс, педагог і політик. Заснований ними гурток — Філософське товариство Сент-Луїса — видавав впливовий журнал «The Journal of Speculative Philosophy». Їхній легітимізм, тобто підтримка законного суверенітету, виражався в пошуках діалектичного й спекулятивного обґрунтування американської демократії та в діалектичному тлумаченні історії США.

Цинциннатська група склалася навколо Августа Вілліха, колишнього прусського офіцера, і Джона Бернарда Сталло, одного з організаторів Республіканської партії. Вілліх брав участь у революціях 1848 року як прихильник демократії на півдні Німеччини, а в еміграції активно спілкувався з Марксом. Він заснував газету «Cincinnati Republikaner», де рецензував «До критики політичної економії» Маркса (1859) і намагався підвести під принципи соціал-демократії гуманістичний фундамент Фейєрбаха. Сталло ж прагнув тлумачити політичну філософію Гегеля в республіканському дусі: демократичне суспільство стало для нього втіленням діалектичної розумності Духу за суворого поділу церкви і держави.

Італія й Англія: логіка та метафізика

Другий напрям негерманського гегельянства — в Італії та Англії — звертався до проблем логіки й метафізики.

В Італії енергійне спекулятивне переосмислення основ гегелівської «Науки логіки» (1812) здійснив великий ліберальний філософ Бертрандо Спавента з однодумцями. Він шукав зв’язок між думкою італійців XVI століття й німецьких ідеалістів і зіткнувся з проблемами співвідношення Канта та Гегеля. Від Куно Фішера він перейняв рішення, за допомогою яких Фіхте, Шеллінг і Гегель довели до завершення кантівське трансцендентальне «Я». На цій основі Спавента запропонував гносеологічне прочитання гегелівської логіки як ідеалістичної теорії пізнання. Одна з передумов логіки тут — діалектика свідомості з «Феноменології духу» (1807), а проблема походження логіки розв’язується так: буття від початку й до кінця є становлення, тобто думка в дії. Вона заперечує об’єктивний залишок продуманого буття і тим самим підтверджує себе як творчий процес.

Спавента хотів відстояти свободу й самостійність думки проти конфесійного догматизму. Від нього пішла основа для суб’єктивістської формалізації гегельянства, яку невдовзі здійснив Джованні Джентіле, ідеаліст початку XX століття.

В Англії, як і в Італії, інтерес до Гегеля виник із потреби завершити знайомство з класичною німецькою думкою та простежити її долю після Канта. Він був спрямований на гносеологію й логіку, але застосовувався до проблем релігії, а не політики. Першопрохідцем англійського гегельянства став Джеймс Гатчісон Стерлінг із книгою «Таємниця Гегеля» (1865). Він підтвердив лінію «від Канта до Гегеля», яку простежив Фішер, і прагнув збагнути діалектико-спекулятивне відношення єдності у множинності як центральний пункт діалектики. До гегельянства як об’єднавчого досвіду звернувся і фахівець з етики Томас Гілл Грін, провідний оксфордський гегельянець, хоч і оригінальніше. А брати Джон і Едвард Кейрд займалися правими інтерпретаціями релігійних тем; Едвард написав відому монографію «Гегель» (1883).

Гегельянство в першій половині XX століття

На рубежі століть розвиток гегельянства розділився на два річища. Перше, в Англії та Італії, продовжувало лінію неогегельянців попередніх десятиліть. Друге, в Німеччині та Франції, привело до філологічного оновлення прочитання Гегеля, яке називають гегелівським ренесансом.

Неогегельянство в Англії та США

На рубежі століть в Англії вийшли помітні праці про гегелівську логіку, написані авторами, почасти близькими Гегелю за духом. Усі вони билися над спільною проблемою — як знайти критерій для поєднання багатоманітності досвіду — і дійшли різних позицій. Бернард Бозанкет і Джон Елліс Мактаґґарт були перекладачами й коментаторами Гегеля. А провідний англійський філософ-спіритуаліст Ф. Г. Бредлі, автор знаменитої книги «Явище і реальність» (1893), дедалі більше віддалявся від абсолютного панлогізму Гегеля. Своє твердження про дуалізм явища й реальності він вивів із критики категорії відношення: запроваджуючи суперечності між якостями речі, вона, за Бредлі, руйнує єдність досвіду, де, здавалося б, можна досягти справжньої реальності. Але думці, вважав він, досягти її не дано.

Відлуння цієї системи незабаром почув один із найглибших американських філософів, абсолютний ідеаліст Джосая Ройс. У книзі «Світ та індивід» (1900–1901) він сперечався зі скептичним ідеалізмом Бредлі, щоб спростувати його висновки. Нескінченне він уявляв як систему, що відображає саму себе, а світ (або Все) — як індивідуалізоване втілення цілей ідеї, присутньої у вищій вічній свідомості. Для англо-американського неогегельянства гегелівський досвід завжди залишався лише епізодом. Він, як не парадоксально, допоміг за контрастом відточити методи експерименталізму, ближчі до емпіричної традиції Англії.

Італія: Кроче та Джентіле

В Італії неогегельянство XX століття стало духовною реакцією на поширення позитивізму, що настало після об’єднання країни. Реакція пішла двома шляхами: історицизм Бенедетто Кроче та актуалізм Джованні Джентіле. Ці двоє поділили між собою філософію і досить важкувато панували в ній чотири десятиліття.

Кроче. Його реформа гегельянства починається з книги «Що живе і що мертве у філософії Гегеля» (1907) та системних праць про «філософію духу». Діалектику Кроче прийняв від Гегеля як вимогу об’єднувати протилежності, але відкинув гегелівську систему. У ній, на його думку, діалектично протиставляються форми думки, які насправді не протилежні, а лише різні, — прекрасне, істинне, корисне й добре. Відмовившись від можливості філософії природи та філософії історії, Кроче збудував розвиток «різних щаблів» за формами духу: мистецтво, філософія, економіка та етика. Загальний сенс розвитку Духу, за його переконанням, дає історія — «як думка і як дія» та здійснення свободи.

Джентіле. Він, навпаки, загострив протиставлення суб’єкта й об’єкта. Будь-яку об’єктивну фактичність Джентіле вважав подоланою живим діалектичним розвитком акту — становленням Духу в самотворенні, що виходить із первісного самоутвердження Духу, або автоктисису. Звідси виріс абсолютний суб’єктивізм, який використав усі можливості діалектично перетворювати будь-яку фіксовану позицію на її протилежність. По суті, це справжня софістика відсторонення. Проте профашистська позиція Джентіле прирекла його актуалізм на крах.

Гегелівський ренесанс у Німеччині та Франції

Вже з початку століття в Німеччині змінювалося прочитання Гегеля. Поштовхом стали перегляд юнацьких рукописів філософа, який у 1905 році здійснив Вільгельм Дільтей, і публікація одним із його головних учнів, Германом Нолем, «Теологічних юнацьких творів Гегеля» (1907). До того про тексти, що лишалися в рукописах, були тільки уривчасті відомості. Перечитавши їх, учені протиставили ці тексти зрілим працям філософа. Виявилося, що в юнацьких роботах ішлося здебільшого про етику, релігію та історію, що в них немає системних прагнень і що це багата, схильна до містики мова, несхожа на сувору технічну одноманітність головних творів.

Головна увага дослідників зосередилася на питанні про початок гегелівської філософії та діалектики: шукали їхні перші формулювання, щоб зіставити з головними працями та з «Феноменологією». Ця книга стала ключовою для еволюції Гегеля, оскільки поєднувала романтичне забарвлення юнацьких творів із системними вимогами «Енциклопедії філософських наук у нарисі» (1817).

Незабаром учені взялися досліджувати історичні витоки гегелівської культури — пізнє Просвітництво та романтизм, що зароджувався. Ці дослідження дали вражаючі праці, обговорення яких триває досі. Початок поклала монографія Дільтея, що привернула увагу до ірраціоналістичних і вітальних сторін юнацьких текстів Гегеля. Фундаментальна праця Франца Розенцвейґа «Гегель і держава» (1920) генетично реконструювала політичну думку молодого Гегеля у зв’язку з її історичними джерелами. Висновок автора: вплив Жан-Жака Руссо завадив Гегелю стати справжнім «національним філософом Німеччини».

Французький метафізик та історик філософії Жан Валь писав про «нещасну свідомість» і тлумачив Гегеля екзистенційно. Німецький філософ Ріхард Кронер вивчав шлях від Канта до Гегеля, поєднуючи його з внеском раннього романтизму. А баварець Герман Ґлокнер, естетичний інтуїтивіст, побачив у розвитку Гегеля дві фази: «пантрагічну» — аж до «Феноменології» — і далі протилежну їй «панлогічну», що зрадила найживіші й найконкретніші моменти попередньої. Ця робота наблизилася до спроб нацистів витлумачити Гегеля.

Вивчення Гегеля в другій половині XX століття

Про пізнє XX століття слід говорити вже не про гегельянство як діючу філософську течію, а лише про дослідження Гегеля та про досвід його філософії, якій, втім, не була чужа майже жодна філософська течія. Після Другої світової війни Захід знову зіткнувся з марксистською думкою, і на перший план вийшли політичні, етичні та релігійні наслідки гегельянства. Мислителі шикувалися у ворогуючі табори, подібно до того, як це було під час раннього розколу школи. Ортодоксальних гегельянців не залишилося, але були конфесійні критики, особливо серед католиків. Вони добре знали, яким мучливим був розвиток Гегеля, і це, попри всі відмінності, породжувало в них певне почуття спорідненості з ним.

Центр: історики та інтерпретатори

У центрі опинилися вчені ліберального й радикального складу, які по-різному оцінювали історію. Німецький філософ історії та культури Карл Льовіт бачив у Гегелі зачинателя «історицистської» кризи нової думки, що сягнула вершини в Марксі та К’єркегорі. Цьому він протиставляв метаісторичну перспективу, відбиту в ніцшеанському мотиві «вічного повернення» й засновану на ідеалі ґетевської безтурботності.

У Франції Александр Кожев, відомий спробою примирити Гегеля з Мартіном Гайдеггером, запропонував переосмислити «Феноменологію» як маніфест визволення «людини-слуги» від усіх відчужень. Жан Іполіт, автор визначного коментаря до «Феноменології», зазвичай подавав стриманий гуманістичний образ єнського Гегеля. Відродження гегелівських студій вплинуло на думку кількох найбільших французьких філософів.

Особливо помітним був гегелівський вплив на німецьких філософів-соціологів Теодора Адорно та Герберта Маркузе. Адорно подеколи вважали найгегельянськішим мислителем середини XX століття: він прагнув повернути на перший план гегелівську діалектику, зрозумілу в новому антиінтелектуалістському сенсі, як метод розв’язання соціальних проблем сучасності. Маркузе, прихильник дільтеївського прочитання, наблизився до позиції перших лівих гегельянців і дійшов, на думку критиків, до неоромантичного анархізму. Головна заслуга обох — гострий аналіз сучасних споживчих суспільств, особливо американського. Запропоновані ними ліки залишаються нечіткими.

Марксистське прочитання Гегеля

Найбільший інтерес до тлумачення Гегеля в цей період виявив марксистський табір. Марксистська інтерпретація пронизувала всю історію гегельянства, хоча критика Гегеля молодим Марксом була шаленою й мала різні наслідки. Основою цієї інтерпретації стало розрізнення, яке провів Енгельс між методом і системою гегелівської філософії. Метод — це діалектика як революційний «принцип руху», що здійснюється в людській культурі. Система ж, будучи ідеалістичною та консервативною, вважалася реакційною. З різними акцентами таке трактування тривало в наступних марксистських мислителів: від росіян Георгія Плеханова та Володимира Леніна до Мао Цзедуна й Йосипа Сталіна. Останній стверджував взаємодоповнюваність історичного та діалектичного матеріалізму.

Багато марксистів, особливо в країнах Східної Європи, залишилися вірними традиційній лінії Енгельса. Передусім це угорський філософ і літературознавець Дьєрдь Лукач, автор книги про молодого Гегеля. Прагнучи викрити романтичні та ірраціоналістичні передумови нацизму, Лукач переоцінив у німецькій культурі лінію Просвітництва й демократії. Він знаходив її в молодого Йоганна Вольфганга фон Ґете, Фрідріха фон Шиллера, Фрідріха Гельдерліна й молодого Гегеля, але в останньому бачив реакційний поворот.

Другорядна течія, що привернула увагу у Франції завдяки працям Луї Альтюсера, зблизила Маркса зі структуралізмом — школою, яка через «науку про людину» прагнула дослідити системні структури культурного життя. У цій школі гуманізм Маркса вважається тимчасовим, фейєрбахіанським етапом, подоланим відданістю науковому спостереженню за структурою буржуазного суспільства. Таке структуралістське прочитання марксизму ризикувало відійти від належної уваги до історичної суті марксівського матеріалізму.

Саме цей мотив став головним для третьої марксистської течії, італійської. Її започаткував Гальвано делла Вольпе, естетик-критик, який обговорював стосунки між буржуазною та соціалістичною демократією й обстоював в естетиці критичний антиромантичний арістотелізм. Продовжив її Маріо Россі: він закликав заново читати Гегеля та Маркса повністю, відновлювати пов’язані з ними рухи й зіставляти матеріалістичне розуміння історії з новітніми течіями — структуралізмом, соціологією та логікою наук.

Що таке гегельянство: підсумки циклу

Теоретико-системний висновок про гегельянство сьогодні не лише неможливий, а й недоречний: його можливий інтерес ефективно замінив інтерес до простої історії руху. А ця історія показала, що двозначність філософії та діалектики Гегеля розв’язується лише тоді, коли спростовано їхню претензію розв’язати всі проблеми на теоретичному рівні й досягти «колового» вирішального ефекту в аргументації. Така претензія порушує зумовлену специфіку історичних фактів. Завдання дослідника — вивчити межі думки Гегеля та її зумовлені вади. Але й заслуги теж: передусім вони полягають у тому, що Гегель висловив і задокументував основну частину культурних проблем сучасної цивілізації.

У першій статті циклу ми дізналися, як улаштовані головні ідеї — діалектика, Абсолют, відчуження. Друга показала, як школа розкололася і звідки взялися критики, від Фейєрбаха до Маркса. Третя розповіла, куди ці ідеї пішли далі: у політику, в екзистенціалізм, у марксизм і в науку про самого Гегеля.

Перша частина: Гегельянство: що це таке і як ідеї Гегеля зажили власним життям

Друга частна: Гегельянці проти Гегеля: як школа філософа пережила перші бурі

Залиште ваш коментар

*