Гегельянці проти Гегеля: як школа філософа пережила перші бурі

Поки живий великий учитель, довкола нього зазвичай панує відносна злагода: з ним сперечаються, але не одне з одним. Коли Гегеля не стало, учні опинилися перед питанням, що робити з його спадщиною, і школа почала розходитися по різних таборах. У цій статті ми простежимо, як це відбувалося і хто брав участь у суперечці.

Ранню історію гегельянства за тим, що хвилювало сучасників найсильніше, ділять на три періоди:

  1. полеміка за життя Гегеля (1816–1831);
  2. суперечки про релігію (1831–1839);
  3. політичні дебати (1840–1844).

Звісно, обговорювалися всі проблеми водночас: просто в кожен період на перший план виходила якась одна.

Гегель за життя: учитель, якого критикували з усіх боків (1816–1831)

Поки Гегель був живий, у центрі суперечок стояв він сам. Усередині школи полеміки ще не було: були заперечення проти його системи з різних боків. Їх висували спекулятивні теїсти; Йоганн Гербарт, відомий дослідник філософії духу, та його послідовники; учні Фрідріха Шеллінга, об’єктивного та естетичного ідеаліста, і Фрідріха Шляєрмахера, одного з фундаторів сучасного богослов’я.

Змістовна історія школи починається з пізнього берлінського періоду викладання Гегеля та з виходу його книжки «Філософія права» (1821). Гербарт, рецензуючи її, дорікнув авторові за змішування монізму раціоналіста Бенедикта Спінози з трансценденталізмом Іммануїла Канта, який досліджував умови можливості пізнання загалом. Були й критики, які налаштовували проти Гегеля ліберальну пресу: у вступі до «Філософії права» він різко висловився про Якоба Фріза, неокантіанця, схильного пояснювати все через психологію.

Що ж сам Гегель думав про співвідношення віри й розуму? Відповідь на це питання він дав у передмові до книжки одного зі своїх перших учнів, Германа Гінріхса (1822), і ця передмова справила помітне враження. За Гегелем, віра й розум збігаються за змістом і різняться за формою: у віри ця форма — уявлення, у розуму — поняття.

Журнал, критики та вірні учні

Особливо важливі вісім статей Гегеля в «Щорічниках наукової критики» (засновані 1827 року) — журналі гегельянського правого крила. В одній із них Гегель несподівано тепло відгукнувся про тезу, що філософія сумісна з євангельською ортодоксією; в іншій непрямо відповів на доводи Гербарта.

Серед критиків вирізнялися спекулятивні теїсти — Християн Вайсе з Лейпцига та Іммануїл Фіхте, син більш знаменитого Йоганна Фіхте. Вони дорікали Гегелю в панлогізмі (спробі все пояснити логікою) і пропонували поєднати думку та досвід у понятті вільного Бога-Творця. Серед найвірніших учнів були Герман Гінріхс, співробітник Гегеля, і Карл Розенкранц. Вони захищали гегелівське розв’язання проблеми віри й розуму і тим самим обстоювали вільну розумність релігії.

Суперечки про релігію (1831–1839)

Після смерті Гегеля тон полеміки став різким і запеклим. Але в Німеччині часів Реставрації політичним дискусіям не давали розгорнутися, і суперечка перемістилася в царину релігії: мова йшла про безсмертя, христологію та богослов’я загалом.

Безсмертя й звинувачення в пантеїзмі

Задовго до смерті вчителя молодий Людвіг Фейєрбах, майбутній піонер натуралістичного гуманізму, випустив книжку «Думки про смерть і безсмертя» (1830). З гегельянської точки зору, стверджував він, смерть необхідна, щоб людина перейшла від скінченного до нескінченного, а отже, це її перевага, що її слід віддати перед емпіричним особистим виживанням. Працю сприйняли як підтвердження звинувачення в пантеїзмі, яке ортодоксальні супротивники висували проти системи Гегеля. Коли вийшли два томи Йоганна Фрідріха Ріхтера, пантеїста й критика релігії, учні Гегеля втрутилися і, пустивши в хід чимало діалектичних викрутасів, спробували примирити гегелівські твердження з традиційним ученням про безсмертя.

Штраус і «Життя Ісуса»: школа ділиться на правих, центр і лівих

Розстановку сил, яку дебати про безсмертя виразити не змогли, швидко виявила книга Давида Фрідріха Штрауса «Життя Ісуса, критично опрацьоване» (1835–1836). Штраус, біблійний тлумач і радикальний богослов, поставив питання про природу Христа на рівні, якого досягла біблійна критика: христологія перестала бути справою конфесійної догми й перетворилася на завдання тлумачення та оцінки євангельських джерел і їхнього місця в історичному розвитку цивілізації. Вузькофілологічний погляд він подолав реконструкцією в дусі філософії історії, що дивним чином нагадувала молодого Гегеля.

Головна теза книги: євангельська розповідь переплетена з міфами, створеними не окремими людьми, а колективною поетичною творчістю першої християнської громади. Ці міфи виникли почасти з месіанських очікувань, почасти з пам’яті про історичного Ісуса, почасти з перетворення реальних подій. Їхня мета — показати, що філософія й релігія збігаються за змістом, і в образній, як у притчах, формі виразити єдину істину: Субстанція є єдність божественної та людської природи, яку символізував Христос і яка здійснюється в дусі всього людства.

Книга викликала бурхливу реакцію. У «Полемічних творах» (1837–1838) Штраус відповів критикам і запропонував образ гегелівської школи, розколотої, як французький парламент, на правих (Гьошель та інші), центр (Розенкранц) і лівих (сам Штраус). Відгукнулися праві, центр і Бруно Бауер, філософ, історик і біблійний критик. З антигегельянського боку виступив Вайсе в книзі «Євангельська історія» (1838): погодившись зі Штраусом, що євангельську історію необхідно раціоналізувати, він запропонував спекулятивне прочитання образу Христа як втілення Логоса (Думки-Слова), на противагу містичним і пантеїстичним поглядам.

«Галльські щорічники» і Фейєрбах проти Гегеля

Тим часом Бауер змістився ліворуч: він вступив у полеміку з ортодоксом Ернстом Генгстенбергом, затятим звинувачувачем гегельянців, і видав «Критику історії одкровення» (1838). Того ж 1838 року з’явився перший журнал лівих — «Галльські щорічники німецької науки та мистецтва» під редакцією філософа-активіста Арнольда Руге та Т. Ехтермейєра. Спочатку тон був помірним, і гегельянці центру та правого крила теж друкували там статті. Але в червні журнал повернув у демократично-ліберальний бік: Руге вдарив по звинувачувачу молодогегельянців, а Фейєрбах напав на колишніх гегельянців.

Гегельянство, казав Фейєрбах, вінчає спекулятивну філософію, але не доводить власної істини: протиставлення чуттєвої реальності та розумового поняття містить нерозв’язне протиріччя. Тому діалектика виявляється «монологом із самою собою», позбавленим справжнього посередництва зі світом, а гегелівська філософія — «раціональною містикою». Треба повернутися до природи, яка як об’єктивний розум має стати принципом філософії та мистецтва. Редактори журналу також докладно розібрали сучасну культуру: в одній зі статей романтизм було зображено як рух, що переродився на реакційну позицію, а дух реформ і ліберальної, але лояльної прусської держави — звеличено.

Шеллінг: узяти за основу саму реальність

У питаннях логіки та метафізики після кількох полемічних обмінів увагу філософів привернув несподіваний публіцистичний підйом Шеллінга, який відновив антигегельянську критику. Він указував, що неможливо збудувати слушну філософію на чистому понятті, взятому як відправна точка й наділеному самостійним рухом: така філософія страждає від передумов того, що саме потрібно довести, і від гіпостазування (перетворення ідеї на самостійну сутність). Шеллінг пропонував зробити суб’єктом розвитку саму реальність і осягати її «живим спогляданням». Приймаючи «негативну філософію» (таку, як раціоналізм і філософія Гегеля), що вказує умови, без яких не можна мислити, потрібно доповнити її «позитивною філософією»: вона описує умови, за яких можливі думка й реальність, і виходить із існування вільного Бога-Творця.

Атеїзм і політичний радикалізм (1840–1844)

Наступні роки стали одними з найнапруженіших у культурному житті Європи Нового часу.

Критика гегелівської логіки

Вагомий удар по гегелівській логіці завдав класичний філософ і філолог Фрідріх Адольф Тренделенбург, який відштовхувався від ідей Арістотеля, у «Логічних дослідженнях» (1840). За Гегелем, перехід від буття до ніщо й до становлення можна вважати чистим початком логіки, «без передумов». Тренделенбург заперечив: насправді цей перехід потай спирається на емпіричний рух. Без нього не можна виправдати ні перехід від буття до ніщо й навпаки, ні визнання становлення «істиною» цієї первинної опозиції понять.

Друге заперечення: Гегель змішав два різні види протилежності. Один — логічна суперечність А і не-А, просте повторення першого члена зі знаком мінус; із неї не може вирости жодного конкретного руху. Інший — реальна протилежність А і Б, де другий член конкретний, його не можна вивести з першого, і його треба брати з досвіду. Виходить, вважав Тренделенбург, що вся система збудована на довільній діалектиці: реальні протилежності Гегель видав за абстрактні суперечності, нібито наявні з логічної необхідності.

Тим часом Шеллінг далі викладав свою «позитивну філософію» — філософію міфології та одкровення, тобто особистого Бога. Саме вона стала мішенню для всієї критики зліва й помітно вплинула на спекулятивних теїстів. А центр після критики Тренделенбурга почав орієнтуватися на майбутні реформи гегельянства.

К’єркегор: «стрибок віри» проти діалектичного примирення

Серед слухачів Шеллінга був Серен К’єркегор, майбутній один із батьків-засновників екзистенціалізму. Його релігійний індивідуалізм — найраніший великий наслідок поширення гегельянства за межами Німеччини. В усіх своїх працях, а передусім у «Філософських крихтах» (1844) та «Заключному ненауковому післяслові» (1846), він вів невтомну полеміку з Гегелем.

К’єркегору здавалося, що Гегелем керує дух гармонійного діалектичного примирення всіх протилежностей і що він нав’язує справжнім антиноміям життя універсальні панлогічні розв’язки. Ці антиномії, за К’єркегором, коріняться в становищі окремої людини. Вона постійно прагне здолати свої екзистенційні межі, розчиняючись у Бозі, і постійно відкинута назад до самої себе, бо таке ставлення незмірне. Спасіння для неї можливе лише через парадоксальне перевертання раціональних цінностей спекулятивної філософії та через «стрибок віри» в розп’ятого Христа.

Твердження К’єркегора, що коло проблем, які визначають становище людини як сущої, неможливо звести ні до чого іншого, лежить у самому корінні екзистенціалізму. Воно визначило й те, як ця течія думки ставилася до гегельянства впродовж усієї подальшої історії. Є й цікавий штрих: ідеї К’єркегора, як і ідеї Штрауса, — причому сам він цього не знав — виявилися співзвучними темам релігійної думки молодого Гегеля. Про ці теми дізналися пізніше, коли дослідники дістали доступ до юнацьких текстів філософа.

Куно Фішер і реформа всередині школи

Центр школи в цей час орієнтувався на реформи гегелівської системи в логіці та історіографії. Це позначилося на появі Куно Фішера, одного з найвизначніших істориків філософії. В основній тріаді діалектики, як її бачив Фішер, буття й ніщо неоднаково статичні й не нейтралізують одне одного. Реальний рух не потрібно втручати в їхні стосунки, бо буття тут — це буття думки, а думка про ніщо має динамічний надлишок, що виявляється в моменті становлення. Відповідаючи на цей погляд, неогегельянство, яке зароджувалося в Європі, знайшло для себе частину мотивів.

Теологічний радикалізм

У 1840 році політична ситуація в Німеччині змінилася: на престол зійшов молодий Фрідріх Вільгельм IV. Його міністр узявся придушувати ліберальну пресу й викликав до Берліна двох противників гегельянства — Шеллінга та консервативного юриста Ф. Ю. Шталя, затятого критика Гегеля. Але рух ці заходи не послабили, а радикалізували.

Штраус у «Християнському віровченні» (1840–1841) знову протиставив філософський пантеїзм релігійному теїзму як засіб возз’єднати скінченне й нескінченне. А Фейєрбах у головній своїй книзі «Сутність християнства» (1841) створив філософську антропологію. Людство, писав він, мусить повернути собі свою сутність, яку воно відчужило від себе, втіливши її в ідеї Бога. Сутність людини — розум, воля і любов; ці три здатності утворюють свідомість людського роду як знання про нескінченність, яку людина має віднайти знову.

Тому богословські положення, за Фейєрбахом, слід перевернути: вони виражають хибне упредметнення загальності людини в Богові, а здійснено його було через індивідуальну свідомість у її прагненні здолати власні межі. Християнські таїнства він витлумачив як символи відчуження людських властивостей, піднесених до рангу божественних атрибутів, і критикував суперечності богослов’я — у поняттях Бога, Трійці, таїнств і віри. Повернення людині її сутності з релігійного відчуження завершується в «новій релігії» людства, найвищий принцип якої такий: «людина людині — Бог».

До цього ж часу належать головні критичні праці Бруно Бауера про Євангелію від Івана (1840) та синоптичні євангелії (1841–1842). На відміну від пантеїстичної та містифікаторської Субстанції Штрауса, Бауер вважав євангелії не несвідомим витвором першої громади, а продуктом самосвідомості Духу на певній стадії його розвитку. Потім з’явилися дві його праці, присвячені самому Гегелю. Прикидаючись ортодоксом, який нібито звинувачує Гегеля в атеїзмі та радикалізмі, Бауер у формі пародії обстоював те революційне прочитання Гегеля, що стало звичним для гегелівських лівих.

Соціально-політичний радикалізм

У 1841–1843 роках урядові репресії ставали дедалі жорсткішими: Бауера відсторонили від викладання, Фейєрбах навіть не намагався викладати, а Руге приписали видавати «Галльські щорічники» в Пруссії, а не в Лейпцигу. (Він переніс видання до Дрездена й перейменував його на «Німецькі щорічники».) Тут вийшла одна з головних праць Руге — «Гегелівська філософія права і політика нашого часу» (1842). Руге обрушився на політичний консерватизм Гегеля: за його думкою, споглядальний розум зводиться до прийняття наявного стану речей, виключає будь-які спроби змінити реальність і оголошує прусську державу взірцем ідеальної держави. Журнал Руге закрили на початку 1843 року, але в березні він випустив у Швейцарії збірник «Анекдота до новітньої німецької філософії та публіцистики» зі статтями Бауера, Руге, Маркса, Фейєрбаха й інших.

Стаття Фейєрбаха розвивала думку, що метод спекулятивної філософії, вищої форми теології, полягає в перевертанні суб’єкта й предиката: абстрактне перетворюється на субстанцію, а конкретні визначення — на її атрибути, «логічні акциденції» гіпостазованих абстракцій. Зворотне перевертання спекулятивних положень, вважав він, веде до філософського повернення людської сутності, а філософія майбутнього досягне панування через заперечення гегелівської філософії. Так він і назвав свою наступну книгу: «Основні положення філософії майбутнього» (1843). На місце безпосереднього гегелівського Абсолюту слід поставити безпосередньо сущого індивіда — тілесного, чуттєвого й розумного. Повернути себе людина зможе тоді, коли її потреба вийти за власні межі знайде задоволення в іншій людині та в усьому людському роді: «людина є міра розуму».

Розкол лівого табору

Тим часом у лівому крилі назрівав розкол.

  • «Вільні» берлінці — спершу молодий Фрідріх Енгельс (пізніше теоретик Маркса), радикальний анархіст Макс Штірнер і брати Бауери. Вважаючи себе вірними Гегелю, вони розвивали філософію самосвідомості (в суб’єктивному й надіндивідуалістичному сенсі), прагнучи розглядати соціальні та історичні проблеми з аристократичною інтелектуальною відстороненістю.
  • Група Руге, публіциста Мозеса Гесса, вченого поета Гайнріха Гейне та Маркса. Вони перебували під впливом Фейєрбаха, спрямували радикалізм у річище досвіду, поглибленого класичним Просвітництвом, і прийняли соціалізм, що зароджувався. Критику політичних, культурних і філософських умов часу вони поширили й на Гегеля.

Найвідомішим плодом першого напряму стала книга Штірнера «Єдиний і його власність» (1845), де можна розрізнити основну тезу індивідуалістичного анархізму. Єдина реальність, за Штірнером, — окрема людина. Вона має повставати проти будь-якої спроби влади чи суспільної організації нав’язати їй чужу справу, бачити в собі центр абсолютно вільної ініціативи й визволятися від усіх ідей-цінностей, нав’язаних традицією.

Маркс: із кризи гегельянства — в революцію

У 1840–1844 роках з’явилася постать, незрівнянно показовіша для кризи німецького гегельянства, ніж усі названі: Карл Маркс. Йому судилося спрямувати досвід цієї кризи до революції світового історичного масштабу.

Гегеля Маркс вивчав ще студентом у Берліні. Першим результатом стала його докторська дисертація разом із дуже важливими підготовчими нотатками: у них він спробував оригінально застосувати гегелівський метод до проблеми великих криз в історії філософії. Спершу друг Бауера, Маркс усе ж тримався демократичного крила лівих. У 1843 році він завершив важливе критичне дослідження гегелівської «Філософії права», дорікнувши Гегелю, що той підніс тогочасну прусську державу до рангу ідеальної. Таке абсолютизування, за Марксом, дозволяло зробити широкі критичні узагальнення щодо ідеалістичного прийому гіпостазування Ідеї, з якої (як алегоричні похідні) виводилися конкретні політичні й соціальні визначення — родина, стани, державні влади.

Маркс ще не був комуністом, але в «Критиці гегелівського державного права» (1843) він розібрав хибне співвідношення між суспільством і державою, закладене в Гегеля. Це вело його від критики сучасної держави до критики сучасного суспільства та його відчуження.

Нагадаємо: поняття відчуження запропонував і сам Гегель. Він описував діалектику як рух Абсолюту, що визначається тим, що той відчужує себе й знову віднаходить (долаючи самозаперечення). Уже в «Економічно-філософських рукописах 1844 року» (видані 1932 року) Маркс сформулював загальну критику гегелівської діалектики. Він показав її апріорний характер, який вважав містифікаторським і відчуженим: Гегель, на його думку, лише освячував методом, перевернутим щодо реальних відносин, відчуження всіх конкретних історичних і людських визначень.

Потім Маркс виступив проти колишніх соратників зліва: проти Бауера в «Святій родині» (1845) і проти Штірнера в «Німецькій ідеології» (1845–1846). Він критикував їхній «ідеологізм» — ілюзію, ніби ідеалізм можна внести в революційний табір, адже саме ідеї творять історію.

Що рухає історією: ідеї чи виробництво?

Тут суперечка гегельянців виходить на головне питання: як пояснювати розвиток ідей та історії. Для Гегеля рушієм був Абсолют, що розвивається як Дух. Його спадкоємці зрозуміли це по-різному. Бауер бачив в євангеліях продукт самосвідомості Духу на певному щаблі його розвитку. Штраус пояснював походження євангельських міфів колективною творчістю першої християнської громади. Фейєрбах шукав розгадку релігії у відчуженні людської сутності. Маркс же протиставив ідеалізму історичний матеріалізм.

Його суть — переконання, що базис, який складається з виробничих відносин, економічних і соціальних, зумовлює надбудову з політичних, юридичних і культурних інституцій. Обмін між цими сферами всередині цілісності історичної епохи має бути спрямований на подолання їхніх суперечностей. Цей матеріалізм уже не належить гегельянству, але залишився пов’язаним із ним нескінченною полемікою та проблемами, що перетинаються, упродовж усієї подальшої історії руху (див. також діалектичний матеріалізм).

Поруч із Марксом слід згадати й його соратника Фрідріха Енгельса. Він був тісніше, ніж Маркс, пов’язаний з гегелівським розумінням діалектики, особливо щодо діалектики природи.

Хто став спадкоємцем Гегеля

Вплив гегельянства на наступних мислителів виявився подвійним. З одного боку, школа породила критиків, які будували власні вчення в суперечці з Гегелем: Фейєрбах із його антропологією, Штірнер з індивідуалістичним анархізмом, К’єркегор, що дав початок екзистенціалізму, Маркс з історичним матеріалізмом. З іншого — частина школи намагалася реформувати систему зсередини, насамперед у логіці та історіографії, і цей шлях вів до неогегельянства. Про це ми продовжимо розмову в наступних матеріалах циклу.

Перша частина: Гегельянство: що це таке і як ідеї Гегеля зажили власним життям

Третя частина: Гегельянство після Гегеля: від занепаду в Німеччині до спадщини XX століття

Залиште ваш коментар

*