У нас, в аушвіці

Жахлива сила прози Боровського полягає в тому, що він із якоюсь потойбічною – з того боку добра і зла – стилістичною байдужістю показує нам будні табірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ось задимлений єврей із зондеркоманді розповідає під регіт колег, як він мало не особисто заштовхнув до газової камери батька, щоб не опинитися в ній самому; ось гарна молода жінка, яка вдає, що розпачливе «мамо!» і протягнуті до неї дитячі ручки її не стосуються, бо бездітні жінки мають шанс потрапити на роботу і вижити; а ось і футбол на майданчику, повз який ведуть кілька тисяч «запрошених до газу» – і в проміжку між двома кутовими встигають їх умертвити… Так, на відміну від чорно-білих радянських фільмів про війну, табірний світ не був поділений на «наших німців», а ставивши складну соціальну систему зі своєю ієрархією та корупцією, зі своїми щасливчиками і невдахами, з інтриґами та заздрістю, з коханням та зрадами, ну і з симфонічними концертами – на тлі підрум'яненого крематоріями неба за вікном.