Мондеґрін. Пісні про смерть і любов

Можна не знати, що таке «мондеґрін», але навряд чи можна зовсім убезпечити собі від нього. Хто має щастя жити, той має нещастя помилятися. Зокрема – викривлено сприймати якісь вирази, а отже неправильно – аж до абсурду – їх інтерпретувати. А чи можна, вимушено переїхавши у дорослого віку з російськомовного Донецька до не надто українськомовного Києва, швидко опанувати українську мову? Можна. Ба більше: можна навіть бути зрілим і визнаним російськомовним письменником, як Володимир Рафєєнко, а тоді, опинившись у Києві, опанувати українську мову такою мірою, щоб написати на неї блискучий роман. Зокрема – про занурення російськомовного переселенця у радісно-тужливу стихію української мови. А також про його небажання змиритися з рольом пасивного об'єкту «захисту» з боку Росії. Але передусім про те, як погано різномовні частини України досі чули одна одну, внаслідок чого й перетворилися одна на одну на суцільний «мондеґрін». Є шанс якось подолати це непорозуміння? Невідомо. Та спершу варто хоч спробувати поважніше вслухатися: а вдруге поталанити розшифрувати спотворені звучання.